Когнітивний дисонанс: що це простими словами і приклади

Когнітивний дисонанс означає неприємне напруження, яке з’являється, коли два ваші переконання або переконання і вчинок суперечать одне одному. Ви вважаєте себе чесною людиною і щойно збрехали. Ви знаєте, що куріння шкідливе, і курите. Психіка не любить таких суперечностей і шукає спосіб їх позбутися, причому не завжди найчесніший.

Що таке когнітивний дисонанс простими словами

Американська психологічна асоціація визначає дисонанс як неприємний психологічний стан, що виникає через неузгодженість двох або більше елементів у системі знань і переконань людини. Елементом може бути що завгодно: думка, знання про факт, спогад про власний учинок.

Класичний приклад навів сам автор теорії. Курець дізнається, що куріння шкодить здоров’ю. Знання «куріння шкідливе» суперечить знанню «я курю». З’являється дискомфорт, і в людини є кілька виходів:

• кинути курити, тобто змінити поведінку;
• вирішити, що шкоду сильно перебільшено, тобто змінити переконання;
• додати виправдань: «зате сигарета допомагає мені не набирати вагу», «дід курив і дожив до дев’яноста».

Перший шлях найважчий, тому люди так часто обирають другий і третій.

Хто описав дисонанс: теорія Фестінгера

Теорію сформулював американський соціальний психолог Леон Фестінгер у книжці «Теорія когнітивного дисонансу» (1957). Вона стала однією з найвпливовіших ідей соціальної психології і породила сотні досліджень про те, як люди змінюють думки, ухвалюють рішення і виправдовують їх.

Головні положення теорії:

1. Суперечність між елементами знання викликає напруження, і людина прагне його зменшити.
2. Сила дисонансу залежить від того, скільки є суперечливих елементів і наскільки вони важливі. Що важливіша тема, то сильніший дискомфорт.
3. Знизити дисонанс можна чотирма способами: прибрати суперечливий елемент, додати узгоджені, зменшити важливість суперечливих або підвищити важливість узгоджених.
4. Найлегше змінюється те переконання, яке слабше пов’язане з реальністю та з іншими переконаннями. Поведінку, яку вже здійснено, змінити не можна, тому частіше змінюється думка про неї.

Класичні експерименти

Один долар проти двадцяти

Найвідоміший дослід провели Фестінгер і Джеймс Карлсміт 1959 року в Стенфорді. Студенти цілу годину виконували навмисно нудні завдання: пів години розкладали котушки на тацю і знімали їх назад, ще пів години повертали дерев’яні кілочки на чверть оберту. Потім експериментатор просив їх сказати наступному учасникові, що завдання були цікавими. За це одним платили долар, іншим двадцять доларів. Була й контрольна група, яку ні про що не просили.

Потім учасників питали, наскільки цікавими їм здалися завдання, за шкалою від мінус п’яти до плюс п’яти. У контрольній групі середня оцінка була мінус 0,45, в тих, хто отримав двадцять доларів, мінус 0,05. А в тих, хто збрехав за один долар, плюс 1,35.

Пояснення таке: двадцять доларів на той час були достатньою причиною збрехати, і дисонансу майже не виникало. Долар виправданням не слугував. Щоб не почуватися брехуном за копійки, люди починали самі вірити, що завдання було не таким уже нудним.

Вибір між двома тостерами

1956 року Джек Брем провів дослідження під виглядом маркетингового опитування. Жінки оцінювали привабливість побутових товарів, наприклад тостера і кавоварки, а потім обирали один із двох товарів собі в подарунок. Після вибору їх просили оцінити товари знову. Обраний предмет починав подобатися більше, а відкинутий менше, особливо коли вибір був складним. Цей ефект назвали розходженням альтернатив.

Важка ініціація

1959 року Еліот Аронсон і Джадсон Міллс пропонували жінкам вступити до групи. Одні проходили незручну й бентежну «ініціацію», інші легку. Група насправді виявлялася нудною. Ті, кому вступ дався важко, оцінювали її помітно вище. Що більше зусиль вкладено, то сильніше хочеться вірити, що вони були не марні.

Коли пророцтво не справдилося

У книжці «Коли пророцтво не справджується» (1956) Фестінгер і колеги описали невелику групу, яка вірила в пророцтво про потоп і чекала, що обраних урятує літаюча тарілка. Дослідники спостерігали за нею зсередини, під виглядом учасників. Коли потоп не стався, ті, хто в цей момент був сам, від віри відмовилися. А ті, хто чекав разом з іншими, віру зберегли і стали активніше переконувати інших. Підтримка однодумців допомогла не визнавати помилку.

Приклади когнітивного дисонансу в житті

Дисонанс трапляється щодня, просто ми рідко називаємо його на ім’я.

• Ви купили дорогий телефон, а потім бачите відгуки про його недоліки. З’являється бажання читати тільки хвалебні огляди і сперечатися з критиками.
• Людина вважає себе турботливим батьком чи матір’ю, але накричала на дитину. Перша думка: «сам довів, інакше не розуміє».
• Працівник роками працює в компанії, яку не поважає, і переконує себе, що «скрізь так само».
• Людина вважає себе чесною, але регулярно каже неправду в дрібницях. Щоб зняти суперечність, вона пояснює собі, що це «не брехня, а ввічливість». Як позбутися цієї звички, розібрано в статті про те, як перестати брехати.

У всіх прикладах людина обирає не найчесніший, а найдешевший для самооцінки спосіб повернути собі спокій.

Чому через дисонанс важко піти з поганих стосунків

У стосунках дисонанс особливо помітний. Уявіть, що людина вклала в пару роки, переїзд, відмову від інших можливостей. Водночас партнер знецінює, зникає, не дає визначеності. Виникає суперечність: «я розумна людина, яка зробила добрий вибір» і «мене тут не цінують».

Визнати друге боляче, адже тоді доведеться визнати, що роки змарновано. Тому психіка шукає виправдань: «у нього складний період», «усі пари сваряться», «зате бувають добрі дні». Це та сама логіка, що й у досліді з важкою ініціацією: що вища ціна, то сильніше хочеться вірити, що вона того варта.

Якщо ви впізнаєте себе, корисно подивитися на ситуацію через вчинки, а не через пояснення.

Як психіка знімає дисонанс і як зробити це чесно

Самовиправдання схоже на механізм раціоналізації, який описують у теорії захисних механізмів психіки. Різниця в походженні: захисні механізми прийшли з психоаналізу, а дисонанс з експериментальної соціальної психології.

Якщо ви відчуваєте знайоме напруження, спробуйте розібрати його крок за кроком:

1. Назвіть суперечність прямо: «я вважаю X, а роблю Y».
2. Помітьте, яке виправдання вже напоготові, і спитайте себе, чи повірили б ви йому, якби його промовила інша людина.
3. Вирішіть, що для вас важливіше: переконання чи звична поведінка.
4. Якщо важливіше переконання, почніть із невеликої зміни у вчинках. Якщо ви зрозуміли, що саме переконання було неточним, перегляньте його відкрито, а не потай від себе.

Не плутайте дисонанс із когнітивними викривленнями. Викривлення є помилкою в тлумаченні події, наприклад висновком «я невдаха» після одного промаху. Дисонанс означає напруження через суперечність і те, як ми його знімаємо.

Чи корисний когнітивний дисонанс

Може бути корисним, якщо не гасити його самообманом. Напруження сигналізує, що вчинки розійшлися з цінностями, і багато психологів бачать у ньому шанс щось змінити.

Еліот Аронсон пізніше уточнив теорію: за його версією, найсильніше дисонанс виникає, коли людина поводиться так, що сама вважає некомпетентним, аморальним чи нерозумним, тобто коли вчинок б’є по образу себе. Він же запропонував «парадигму лицемірства»: у таких дослідах людям нагадують, що вони не роблять того, до чого закликають інших. Аронсон вважав, що ці дані показують головне: для дисонансу не обов’язково комусь зашкодити, досить побачити розбіжність між своїми словами і ділами.

Критика теорії і що показали дослідження

Теорія проіснувала майже 70 років і багато разів уточнювалася.

Психолог Деріл Бем 1967 року запропонував інше пояснення досліду з одним доларом: людям не потрібно знімати напруження, вони просто роблять висновок про свою думку з власної поведінки, як зробив би сторонній спостерігач. У відповідь Марк Занна і Джоел Купер 1974 року показали, що при дисонансі справді є неприємне збудження. Учасники, яким дали плацебо під виглядом пігулки, що нібито викликає напруження, змінювали думку менше: вони списували неприємні відчуття на пігулку.

Інші дослідники (Купер і Фаціо) припустили, що річ не в самій суперечності, а в почутті відповідальності за шкоду: у досліді Фестінгера студенти ввели в оману іншу людину.

Найсерйозніше питання поставила перевірка 2024 року. Група з 39 лабораторій у 19 країнах за участі майже 4900 людей повторила класичний дослід, де люди пишуть есе проти власної думки. Головна гіпотеза не підтвердилася: думка в тих, хто писав есе з власного вибору, і в тих, кого до цього зобов’язали, відрізнялася незначущо. Водночас написання есе проти своїх поглядів саме собою все ж зсувало думку порівняно з нейтральним есе. Автори доходять висновку, що ця експериментальна схема не дає надійних доказів дисонансу. Це не скасовує теорію повністю, але показує, що частина класичних результатів слабша, ніж вважали.